Як українці Італію підкорювали. Мілан

Прибувши на залізничний вокзал Milano Cadornа, ми почали відкривати для себе столицю моди та й просто шикарне місто Мілан!

Якщо відкинути його фешенебельну репутацію та символ футболу, то ми побачимо могутній мегаполіс, заснований дуууже давно, як і більшість італійських міст. Мілан увійшов до складу Римської імперії у ІІ столітті до н.е. В той час місто мало назву Медіолан (поляки досі його так кличуть). У IV столітті він змагався з самими Римом за верховенство в Західній Римській імперії. Та через деякий час був зруйнований гунами й остготами та занепав. У VI столітті тут оселилося давньогерманське плем’я лангобардів, яке дало назву майбутньому регіону – Ломбардії. З XI століття місто стало столицею самостійної держави і дуже скоро почався розквіт міста. 

Це головне місто Північної Італії, столиця регіону Ломбардія, чия архітектура окрім стародавності, дивує розкішшю та великими розмірами. За «крутістю» місто прирівнюють до Парижу та Лондону. Сюди люди приїжджають на шопінг, а нам пощастило сюди втрапити ще й в «чорну п’ятницю»! Мої коліжанки не втратили нагоди побігти на закупи, але то вже їхня історія. Єдине, що можу сказати, що ціни, за якими дівчата придбали речі у Мілані в «чорну п’ятницю» приблизно такі, як щодня на Краківському ринку або в Львівських бутіках. Але шановні, це речі брендові, не китайська підробка, а придбана у столиці моди за «смішними» цінами! 

Однак, наше з вами завдання пізнати не «модний» Мілан, а його душу та настрій. А найкраще все це може передати лише місцевий мешканець, особливо, котрий любить своє місто. Такого ми й знайшли через Couchsurfing, і він зустрів нас на вокзалі. 

Найближче до вокзалу Мілан-Кадорна знаходиться Замок Сфорца, завершений чудовим парком Семпіоне з аркою Миру. 

У ХІІ столітті Мілан став монархією, якою майже 200 років правила династія Вісконті. 1450 року до влади прийшла династія Сфорца. Замок Сфорца (Castello Sforzesco) отримав своє ім’я від герцога Франческо Сфорца, який перебудував старовинну оборонну споруду у власну резиденцію на початку XV століття. 

Франческо Сфорца

Парк Семпіоне. Позаду Замок Сфорца

На початку XVI століття прикрашанням замку зайнявся сам Леонардо да Вінчі. Сьогодні збереглося небагато його шедеврів у залах. Зараз тут знаходиться декілька музеїв, а сам замок є гордістю міста. Час роботи взимку 7:00-17:30, влітку 7:00-19:00. Вхід 8€. 

Парк Семпіоне (Parco Sempione) є найбільшим з центральних парків Мілану, що розлігся на 47 гектарів поміж будинків та замків. Тип парку називається англійський – де немає пишних клумб, а є озерця, пагорби та стежки поміж дерев. Простота і лаконічність, властива англійцям. Парк дійсно доглянутий, немає насиченості на надлишку. Душа тут відпочиває. А вдалині видно щось подібне до арок тріумфальних у Берліні та Парижі. Це арка Миру, присвячена настанню спокою після Наполеонівських воєн. Будувалась 1807-1838 роки, призупиняючись під час поразки Наполеонового війська під Ватерлоо 1815 року. 

Далі ми вирушили до «пупу» міста, а саме до знаменитого Міланського Собору, що знаходиться на однойменній площі Дуомо. 

Почнімо з самої площі. Розмістилась вона на 17 тис.кв.м ще у XIV столітті за наказом міланського садівника Адзоне Вісконті. Дещо змінилася площа з того часу, але основні елементи збереглися. Всі будівлі навколо Міланського собору вибудувані у функціональній взаємозалежності. На площі окрім собору є також Південний Палац, Північний Палац з відомим критим пасажем – Галереєю Вітторіо Емануеле ІІ, Тріумфальна0 арка та кінний пам’ятник королю Вітторіо Емануеле ІІ посередині. 

Є також палаци різних епох – Королівський палац (XVIст), Архієпископський палац (ХІІст), Палаццо Кармінаті (ХІХст), Палаццо Аренгаріо (ХХст). 

Пам’ятник короля Вітторіо Емануеле ІІ на коні – першого короля об’єднаної Італії – відлитий з бронзи 1896 року, обернений обличчям до собору та очима спостерігає за Галереєю, що носить його ім’я. Сам же король історично тут закликає до подвигу своїх солдатів під час битви 1859 року біля Сан-Мартіно. 

Міланський собор, він же Собор Санта-Марія-Нашенте (Різдва Діви Марії) – єдиний у Європі готичний храм, побудований повністю з білого мармуру. Він третій за величиною у Європі після Собору Св.Петра у Ватикані та Собору Св.Павла у Лондоні. Всі рельєфи, статуї та готичні елементи вирізьблені з неймовірною деталізацією. Брама храму також прикрашена об’ємними сценами з життя Діви Марії. 

Трохи статистики вам перед очі: висота 157м, ширина собору понад 90 метрів, 3500 мармурових скульптур та горгон на фасаді та сотні шпилів, карнизів та пенаклів. Будівництво розпочали в далекому 1386 році, десь у той час, як Львівська Латинська Катедра мала лише фундамент, але завершили цей шедевр зовсім нещодавно – 1936 року! Але тема готики дотримана у повній красі!

Всередині ви знову зануритесь у стародавні часи, де перед вами постане височезна зала зі склепіннями, де думаєш лише про високе. Всередині панує гармонія та спокій.

Вечірня ілюмінація також вражає. Навіть важко собі уявити, що колись вночі були просто темні фігури та темному фоні темної ночі)))

Не до кінця осягнувши масштаби та велич Дуомо ми вирішили подивитись скромнішу в розмірах, але не менш відому церкву Сан-Бернардіно-алле-Осса, що відома завдяки капличці-склепу, фрагменти стін якої викладені безліччю людських черепів та кісток.

Базиліка Сан-Стефано-Маджоре

Історія каплиці сягає ХІІ століття, коли поряд з сусідньою базилікою Сан-Стефано-Маджоре було побудовано лікарню (1145). А коли є лікарня біля церкви – кількість поховань поряд різко зростає. Що сталося й в цьому випадку. Цвинтар переповнився і 1210 року побудували спеціальне приміщення, призначене для розміщення кісток з кладовища. 1269 року тут же спорудили церкву Сан-Бернардіно. Через 400 років дзвіниця базиліки завалилася на церкву та склеп і все зруйнувала. Реконструювали ці будівлі з самого фундаменту, зробивши їх у стилі бароко.

Наступна наша зупинка біля Театру Ла Скала. Цей театр відомий не лише тим, що побудований за наказом Марії-Терезії Австрійської, а на його сцені виступали найвідоміші співаки та оркестри всіх часів. Для мене було справою честі побачити хоча б зовні той театр, в якому набула світової слави Львівська оперна співачка Соломія Крушельницька, чиє ім’я сьогодні носить Львівський оперний театр. Саме у цьому Міланському театрі вона зіграла головну роль Чіо Чіо Сан у виставі «Мадам Батерфляй» і прославила драматурга Джакомо Пуччіні, себе і саму оперу.

Тут світ дізнався про українку, чий голос лунав по всьому світі. І ось ми зараз стоїмо перед ним, перед тим театром. І я розумію, що він набагато скромніший в екстер’єрі від нашого, Львівського.

Нотка розчарування розвіялась після розповіді моїх коліжанок, які все ж побували всередині та поділилися враженнями про красу глядацької зали, розкіш ложів та потужну енергетику цього місця.

Містом їздять автентичні трамвайчики, які відразу привертають увагу. А, знаючи мою любов до антикварності, я була просто в захваті!

І ось ми опинилися в галереї Вітторіо Емануеле ІІ, що являє собою критий пасаж з бутіками на декілька поверхів. В центрі всіх вуличок знаходилась ялинка (скоро ж Різдво!), що мене порадувало, адже всюди «понатикані» «Різдвяні конуси» у вигляді ялинок. А ті конуси взагалі не приносять атмосфери свята. Тут же стояла чудова ялинка, обвішана не чимось ще, а вишуканими прикрасами Swarowski. Ось тобі і розмах! В мене такої вдома б ще не стояло)))

Галерея Вітторіо Емануеле ІІ (вдень)

Галерея Вітторіо Емануеле ІІ (вночі)

Незліченна кількість ялинкових прикрас Swarowski

Ми не затримувались довго біля пухнастої і пішли в бік каналу Навільйо-Гранде. Про нього трохи згодом, адже по дорозі ми побачили надзвичайну архітектуру, а саме Колони Сан Лоренцо, або ж Святого Лаврентія. 

Зараз це відлуння минулого, але колись це була споруда, що сполучала базиліку Святого Лаврентія з вулицею Тічіненсіс (via Ticinensis), стародавньою дорогою, яка вела до міста Павія. Це була велика площа перед базилікою, оточена критою галереєю, а вхід на цю площу був, власне, через колонаду.

Базиліка Святого Лаврентія

І ось ми вже дійшли до каналу. Виявляється, цей канал був споруджений спеціально для будівництва Собору, а саме щоб легше було доставити важелезні шматки мармуру до центру міста. Каналом ходили баржі з камінням, а по завершенню будівництва він вже обріс довколишніми будиночками та з часом перетворився на романтичний проспект з містками за затишними закладами. Саме спорудження каналу сягає ХІІ-ХІІІ століть. Заміська частина каналу, куди ми не пішли, обросла віллами та садами, але то вже інша історія. Тут ви задумалися, стоп! Які баржі в ХІІ столітті? А так! По просту течія несла баржі в один бік, а проти течії переважно запрягали коней і вйо!

Та вже була пізня година, день був насичений, ми набралися силу силенну вражень, але завтра на нас чекали нові пригоди, тому ми трішки втомлені попленталися на метро і спати…

Читати далі

Як українці Італію підкорювали. Комо.

Захотілося екзотики… Після «намотування» кіл ближнім зарубіжжям, а саме Польщі, Чехії та Угорщини, а також випробування на витривалість в автобусах на Амстердам та Берлін, вирішила спробувати вперше в житті літаки. А якщо летіти, то вже у щось незвичне. Коліжанки подали ідею Мілану на кілька днів, з чим я, безумовно, погодилась.

Авіаквитки було придбано за 1,5 місяці, доки дозволяли ціни та наше відчуття власної гідності. Лоукости роблять свою справу. Коротко про перельоти – раділа як мале дитя, постійно увіткнувшись носом в ілюмінатор та намагаючись розгледіти номери на автівках внизу. Але зір вже не той…

Однак пощастило пізнати за 3 перельоти по максимуму – при перевірці багажу мене роззули, рейс затримався на годину через туман. Але все вирішилось з чудовим результатом – на пересадку ми не спізнились і черевики мої мені повернули.

Пересадка у Катовіцах зі Львова зайняла небагато часу. Мали декілька годин вільного часу, тому вирішили поїхати з аеропорту у центр міста. Дорога зайняла годину в один бік. Зверну увагу, що користуватись шаттлами необов’язково, якщо не хочете переплатити. Є звичайний автобус АР2, який що 20 хвилин вирушає до головного вокзалу Катовіц. Квиток доведеться взяти добовий за 14 злотих. Решта квитків для цього автобусу не підходять і водій вас просто не впустить. Водії переважно українці, що дуже потішило вуха))) Автомат з квитками знаходиться прямісінько біля зупинки автобусів АР.

Для зручності користування інтернетом за кордоном не обов’язково оплачувати роумінг українських операторів. Особисто я придбала польську SIM-картку оператора PLAY за 25 злотих, де отримала у розпорядження 25 гігабайт на місяць. Так, як роумінгу між країнами ЄС зараз не існує, я не відчувала жодних проблем з тарифікацією. Однак все ж поповнила на 10 злотих рахунок на випадок дзвінків.

Приліт в аеропорт Мілан-Бергамо зустрів нас дощем, гарним, теплим, листопадним. Скориставшись трансферним автобусом (4,5€) ми вже за годину стояли на вході в головний вокзал Мілану. Вечірній, величний, що змусив мене почуватися мурахою. 

Готелів чи хостелів ми не вибирали, а вирішили скористатись мережею Couchsurfing, де нас безкоштовно в себе розмістили міланці. Перше, що ми зробили, це замовили піцу додому, щоб відчути Італію на смак. Смачна піца, та, на мою думку, в Україні також досягли чудового рівня наші піцейоли. 

Та цілий день в дорозі з двома перельотами зробив свою паскудну справу – повалив нас спати аж до.. самої 5-ї ранку, де на нас чекали нові пригоди в Італії.

Наступний день почався після 5 годин сну, коли ми вже сонні стояли на залізничній станції в очікуванні електрички в центр міста. 

Тепер трохи про транспорт.
Інфраструктура громадського транспорту передбачає декілька рівнів сполучення, на які купуються різних тарифів квитки:

• Звичайний квиток Мі1-Мі3 – термін дії з моменту компостування залежить від кількості придбаних зон: 75 хвилин для двох зон і +15хв для кожної додаткової зони. Мінімальна кількість зон, яку можна придбати – 3 зони і квиток діє 90хвилин. Вартість 2€. 
• Квиток на 10 поїздок – набір з 10 звичайних квитків на 3 зони Мі1-Мі3, кожний з яких діє по 90 хвилин. Дійсний він лише в транспорті АТМ (міський) та Trenord (на електрички в межах цих зон). Набір не може бути використаний декількома пасажирами одночасно. Вартість 18€. 
• Денний квиток – дійсний протягом 24 годин з моменту компостування без обмеження кількості поїздок на обраних територіях. Вартість 7€.
• Квиток на 3 дні – дійсних протягом 3 днів (увага! не 3 доби по 24 години, як прийнято вважати, а 3 дні з дня компостування. В моєму випадку вийшло, що я закомпостувала його о 21:30 у середу ввечері і він діяв середу-четвер-п’ятницю, у суботу довелося брати інший). Вартість 12€. 

Якщо ви маєте намір перебувати в Мілані принаймні два дні, рекомендуємо купувати 3-денний.

Особливістю громадського транспорту є те, що міським також вважається потяг, якщо ви ним користуєтесь в межах зон, включених у квиток.

І ось ми вже приїхали електричкою до вокзалу Milano Cadornа, звідки ж і вирушили іншим потягом до містечка Комо, що в передгір’ї Альп. 

Містечко Комо знаходиться на березі однойменного озера, яке вважається одним з найгарніших у світі! Це третє за величиною озеро Італії (його площа — 146 кв.км) і одне з найглибших в Європі (до 414 метрів).

В античні часи вілли біля озера мали Вергілій і Пліній Молодший, у наш час на зміну їм прийшли мільярдери і знаменитості. Не залишилися байдужими до тутешніх місць і кінематографісти: в околицях Комо знімалися епізоди фільмів «Зоряні війни. Епізод II: Атака клонів», «12 друзів Оушена», «Казино Рояль», «Місяць у озера» та інших.

Однак, ця краса доступна і «простим смертним», адже годину потягом і ми на березі неймовірного гірського озера! Його вік сягає льодовикового періоду!

Стародавні римляни вважали озеро Комо стратегічним пунктом для захисту кордонів Римської імперії, тому з часів колонізації земель тут завжди знаходилися військові. А, як відомо, у місцях, що знаходяться під захистом легіонів, був розквіт торгівлі, ремесла. Відповідно, підтягувались біженці та поступово створювались муніципії.

Проте з початку ХІХ століття озеро Комо несподівано набуває слави місця, де розвивається, так звана, культура вілл (іт. civiltà di villa), з чим неминуче пов’язаний сплеск елітного туризму, який триває дотепер. 

Вздовж берегу змійкою в’ється прогулянкова доріжка. Насолоджуючись краєвидом вдихайте глибше альпійську свіжість. Ось тут вона дійсно справжня, тому не вірте освіжувачам повітря вдома!

У центральній частині набережної знаходиться причал з касами. Прогулянковим корабликом ви можете відвідати сусідні містечка або ж просто здійснити міні-круїз поміж Альп.

Пірс посеред заводі веде до сучасної скульптури «Життя Електричного», створеної 2014-2015 років, що присвячена уродженцю міста – відомому вченому фізикові Алессандро Вольте (1745-1827).

Містом можна помилуватися з висоти. Для цього потрібно скористатися фунікулером, який сполучає місто Комо з сусіднім Брінате, що знаходиться на верхівці найближчої гори, або ж скористатись послугами місцевого аероклубу AeroClubComo, щоб замовити політ на гідроплані.

Фунікулер працює нд-пт 6:00-22:30, а по суботах та в літній час до 24:00. Ціна становить 3€ в один бік, або 5,5€ в обидві сторони. Для дітей, які зростом не перевищують 110см користування безкоштовне.

Що стосується гідропланів, політ рекомендують замовляти заздалегідь, зв’язавшись з клубом напряму (сайт AeroClubComo). В середньому ціна з особи складе 90-95€ за півгодини романтичного польоту над Альпами та озером.

Ми вирішили не літат високо, а навпаки - поглибше впірнути між вуличками до старого міста та зустрітись з Середньовіччям. «Старим містом» називають серце Комо, де традиційно набудовано крамничок та кав’ярень, де церкви та собори гармонійно вписані поміж кольорових кам’яниць.

Після низки середньоєвропейських міст італійська архітектура особливо «кидається» в очі.

Та, щойно увійшовши поміж кам’яниць, ми пішли на звук старовинного дзвону, який ніби магічним помахом повів нас до себе. Відлуння розходилось далеко в гори, що створювало нереальне відчуття, що ми загубились у часі. Для нас це був момент середньовічної історії, коли вірян скликали на службу, і ми слухняно пішли назустріч з минулим. Ще здалеку було видно вежу, з якої лунав дзвін, але, вийшовши на площу, ми побачили чудовий ансамбль з готичного собору (Duomo di Como), палацу та невеликої церкви з дзвіницею.

Собор Успіння Пресвятої Діви Марії побудований 1396 року на місці попередниці церкви Санта-Марія-Маджоре.

Ліворуч до самого Собору прибудований палац Бролетто (Palazzo Broletto) – це старовинна резиденція місцевих правителів Комо. Палац побудовано у XV столітті в готичному стилі з елементами Ренесансу. Зараз він використовується як місце для конференцій, виставок та урочистостей. Гармонійне поєднання зовні та фактичне об’єднання переходами між палацом та церквою свідчать про нерозривний та тісний зв’язок між владою духовною та урядовою в часи Середніх віків.

Ще лівіше цей ансамбль завершується церквою Сан-Джакомо (Chiesa di San Giacomo).

Площа Собору не вирізняється з загальної картини – невеличка та затишна. Уява домальовує середньовічні ринки та вози на цій площі, однак зараз вже все забудоване кав’ярнями.

Ми вирішили обійти Собор довкола, та неочікувано для нас, знайшли на задньому дворі театр. По правді кажучи, який би не був театр, конкурувати у величі з Собором Комо він не зміг би ніколи. На перший погляд скромний театр. 

Театр Сочіале (TeatroSocialediComo) побудований відносно недавно, 1812 року у стилі класицизму. Старий театр вже приходив у розруху, тому місцеве дворянство прийняло рішення побудувати новий, автором якого став Джузеппе Кузі. 

На фото театр видно лише частково, але загальне враження можна отримати.

Та ми вирушили далі. Часу на дослідницький похід старим містом в нас було мало, адже розраховували повертатися в полудень до Мілану. Їсти хотілося страшенно і ми пішли шукати недорогий заклад.

Я думаю, ми б побачили базиліку Сан Феделе відразу, якби не були такі голодні і не дивилися б що на меню у кав’ярнях. Та нам пощастило відвідати одну з кав’ярень саме навпроти базиліки. Пообідати нам далося в 15-16 євро на особу.

Пару слів про їжу в Італії. Надзвичайно важко знайти наші перші страви. Такі страви як супи, котлети, картопля, які ми так звикли бачити в Україні, італійці не звикли подавати на стіл. Тому пити хотілося дуже. А мені, досить м’ясоїдній людині, по просту не щастило на м’ясо))) Обідали ми паніні (Panini), такі собі канапки на кшталт сандвічів, що мають хлібчик з обох боків. Єдине м’ясо, на яке я могла тільки розраховувати в цій подорожі – прошуто (нарізка в’яленого м’яса) в канапці було подане гарячим з салатом та сиром. Теплі паніні посмакували нам з задоволенням і ми вирушили до базиліки.

Базиліка Сан Феделе (Chiesa di San Fedele) знаходиться на однойменній площі ще з 1120 року, хоча відбудована з нуля вона була 1914 року. 

Ми ще трохи поблукали вуличками, і час був вирушати назад і продовжувати нашу естафету міст далі. У Комо безумовно ще є що побачити, але саме це дає нам стимул навідатися до затишного альпійського містечка знов.

А ми тим часом вже сидимо в потязі на Мілан…

Читати далі

Шляхетність і етикет: якими були манери галичан сто років тому

Галичани завжди мали репутацію людей вихованих і шляхетних, аж до демонстративної манірності й церемонності. Вона виявлялася і у великому, і у дрібницях: у вишуканому вбранні пань, у несподіваній галантності панів, у поважних походах до театру, у вишуканих інтер’єрах галицьких цукерень, у мові старих газет, у цілуванні жіночих рук… Етикету в Галичині завжди надавали великого значення й навчали правилам доброго тону змалечку. Тому вислів “галицьке виховання” має вжиток і сенс до сьогодні. Спробуйте замінити “галицьке” іншим прикметником… Не дуже виходить, чи не так?

Сотню років тому журнал «Нова хата» вчив галичанок не тільки куховарити, модно одягатися та вести домашнє господарство – особливу увагу тут приділяли правилам етикету. Окремі з них застаріли, а деякі залишаються актуальними дотепер. 

От чи знаємо ми, як правильно йти вулицею? Не поспішайте із ствердною відповіддю… Правильно, коли молодші біля старших, а чоловік біля жінки йдуть з лівого боку. Якщо ж чоловік іде з двома жінками, то старша з жінок розміщується посередині, а чоловік – завжди з лівого боку. При зміні напрямку руху чоловік повинен непомітно перейти поза жінкою, щоб знову опинитися з лівого боку від неї. Якщо доріжка така вузенька, що неможливо розміститися вдвох, то жінка має йти першою. Проте при виході з поїзда, автобуса, машини чоловік йде попереду, щоб допомогти вийти супутниці. У кав’ярні чи ресторані чоловік має іти першим, аби знайти гарний столик для товаришки.

А чи вміємо ми вітатися? При зустрічі на вулиці європейський чоловік вітається першим, на відміну від емансипованої Америки. Зараз уже відійшов у минуле звичай цілувати жінкам руку. А у міжвоєнній Галичині такий поцілунок вважався свідченням поваги до жінки. Проте на вулиці не рекомендувалося цілувати паням руку, щоб, бува, не поставити даму в незручне становище: а якщо рукавичка буде мокра від снігу чи дощу, або, боронь Боже, несвіжа чи не напарфумлена? А ось у бальній залі, театрі, на гостині чи вечірці цей звичай був обов’язковим! При цьому чоловікові слід було затямити, що для поцілунку він повинен схилитися до поданої руки, а не підносити руку пані до своїх вуст.

Сьогодні поширився новий спосіб вітання – поцілунки при зустрічі, хоча на початку минулого століття така поведінка вважалася би вкрай нетактовною.

А те, що курити в присутності дами є неприпустимим, мабуть, і зараз усім відомо.

Існували свої правила і при виборі подарунків. Подарунок повинен відповідати фінансовим можливостям дарувальника. Якщо не дуже забезпечена людина робить занадто коштовний дар, то це, найшвидше, викличе незручність у того, хто подарунок приймає. Подарунок повинен цінуватися не за матеріальну вартість, а за оригінальність та щирість. 

 

Квіти завжди вважалися гарним подарунком. Чоловік, який часто перебуває в домі якогось подружжя, повинен при всякій нагоді передати пані дому скромну китицю квітів. Загалом, квіти та солодощі – це ті дві речі, які може дарувати чоловік знайомій жінці, з якою його не пов’язують ближчі стосунки.

А які ж дарунки могла робити жінка? Квіти можна було дарувати чоловікові тільки у двох випадках: або дуже старенькому, або хворому.

На початку минулого століття ручні роботи (вишивки, гаптування, картини) були популярним подарунком, але за умови, що вони майстерно виконані.

Ні в якому разі не рекомендувалося дарувати свою світлину. Фотографія – це частка нас самих, яку не можна роздаровувати замість попільничок, ручок чи інших дрібниць, адже одного прекрасного дня вона може опинитися в кошику для сміття, як непотрібний кусник паперу або й як немилий спомин.

Найкращим подарунком, зробленим жінкою, безумовно, вважалася книга.

Якщо не було можливості привітати когось особисто, то привітання не відкладалося, а подарунок відсилався кур’єром з обов’язковою візитівкою дарувальника.

Шляхетної поведінки дотримувались не тільки «на вулиці» – вона була обов’язковою і вдома. У журналі «Нова хата» за лютий 1928 року читаємо: «Добре поведення не може бути ніколи «напоказ» для чужих, як добра порцеляна, яку витягується лише на прийняття гостей. Чемність та добра поведінка – це річ, яка ушляхетнюється через довге і щоденне ужиття. Будьмо передусім чемні до своїх найближчих, дбаймо, щоби в чотирьох стінах нашої хати панувала сонячна атмосфера, а тим самим даємо уже нашим дітям найкращу підставу «доброго виховання».

Суперечки, які трапляються у сім’ї, не радилося вирішувати під час трапези. Спільний обід чи вечеря – це ті поодинокі хвилини, коли сім’я збирається разом і затишна родинна атмосфера залишається з дітьми на все життя. Та й готування їжі галичанки перетворили на мистецтво. Наші господині дотепер користуються кулінарною книгою «Перша українська загально-практична кухня», написаною у 1929 році Ольгою Франко – невісткою Івана Франка, яка вивчала кулінарне мистецтво у Відні.

Обов’язково стіл накривався скатертиною, сервірувався. Стіл мав бути гарно оформленим, страви подавалися господинею з приємною усмішкою, а обід проходив неквапливо у дружній атмосфері.

Велика роль у створенні домашнього затишку, звичайно, покладалася на жінку. Навіть при виснажливій хатній роботі жінка повинна була виглядати охайно. «Найкращий настрій знищить занедбана, негарна жінка. Вона мусить тямити, що до обіду не можна сідати в брудному [фартушку], з нечесаною головою. Одяг жінки впливає дуже багато на ціле домашнє поведення», – читаємо в журналі «Нова хата» за лютий 1928 року. «Мусимо знайти у нашому бюджеті місце на домашній стрій [одяг]», – підсумовує дописувачка у журналі «Нова хата» за жовтень 1934 року.

Щоб гарно виглядати, жінка при всіх домашніх клопотах повинна завжди знаходити час для себе. А для цього їй потрібна правильна організація праці та помічники у домашніх справах. І такими помічниками ставали… не чоловіки, як читачки, мабуть, подумали, а діти. Галицькі чоловіки початку минулого століття жіночих хатніх обов’язків не виконували. Як новину сприймали галичанки повідомлення у журналах про те, що у далекій і геть незрозумілій Америці чоловіки не тільки не соромляться гуляти з маленькими дітьми у візочках, але й допомагати жінкам на кухні!

Аби діти стали помічниками у веденні домашнього господарства, їх треба було привчити до думки, що хатня робота важлива і цікава. «Ніколи не можна згірдно говорити про господарські обов’язки в присутності дітей, ніколи не справляти їх як примус, лише як забаву або дуже важний обов’язок. Не кажіть до дитини: ти мусиш це зробити, а лише – я дозволяю тобі зробити», – читаємо у «Новій хаті» за вересень 1931 року.

Усі спірні питання щодо виховання дітей повинні виказуватись обережно і погоджуватись тільки поміж батьками. В іншому разі діти будуть використовувати батьківські суперечки на свою користь.

А вихованню дітей, їх естетичній культурі приділялася в Галичині велика увага. «Дитина з тонким естетичним смаком не вчинить ніколи поганого діла. Вона почує до нього естетичну відразу. Тому в рідній хаті нехай окружає дитину зі всіх сторін краса: гарна хатня обстановка, гарна посуда і гарні кімнатні квіти. Нехай в родині гарно висловлюються, рухаються, поводяться, одягаються», – читаємо у статті Володимири Жуковецької в журналі «Нова хата» за лютий 1932 року.

Проте галичанки були не лише добрими господинями, дружинами та матерями – вони брали найактивнішу участь у громадському житті. В Галичині жінка завжди вважалася вільною, рівною чоловікові. Можливо, саме завдяки активній громадській позиції галицького жіноцтва і виробилася особлива повага до жінок, адже вони розумілися не тільки в домашньому господарстві, але і в політиці та культурі.

Джерело

Читати далі

Львів, якого не повернеш. Як Полтва підземною стала

Львівська річка Полтва з численними притоками вільно протікала нинішніми вулицями міста до середини XIX ст. Однак більшість стічних вод в межах міста випускалися до річки, яка з часом перетворилася на відкритий каналізаційний колектор…

Роботи по засклепінню Полтви на нинішній площі А.Міцкевича. Фото 1880-х років

Доки середмістя оточували мури проблема не була такою актуальною. У 1878 році львівський цивільний інженер Людвік Радванський подорожував по Німеччині, де мав можливість ознайомитися з досвідом будови каналізації кількох німецьких міст.

Перекриття Полтви в районі майбутнього зведення Львівської Опери. Фото 1880-х років

Відомий інженер був противником використання Полтви для відведення стічних вод та фекалій, пропонуючи закладення колекторів на обох її берегах.

Роботи із засклепіння Полтви на околицях міста. Фото 1913 року

Виходячи з фінансового стану міста у другій половині XIX ст., відсутності домових водопроводів, нещільної забудови передмість, автор проекту висловився за впровадження у Львові роздільної системи каналізації. Але міська Рада і магістрат вирішили провести перекриття ріки із подальшим засклепінням…

Паровий бетонозмішувач, що використовували при будівництві колектора. Фото 1913 року

Першим кроком грандіозного проекту, здійсненим 1879 року під керівництвом будівничого Флоріана Ундерки, було перекриття річки Полтви на двох відрізках – поблизу нинішнього театру Марії Заньковецької та на проспекті Шевченка.

На будівництві колектора. Фото 1913 року

Лише у 1885 році, після кількарічних підготовчих робіт, було засклеплено перші ділянки на вулиці Академічній (нині-проспект Т.Шевченка). Для здійснення цього додатково було перекрито притоковий потік Пасіка на нинішніх вулицях Фредра та Саксаганського.

Керівництво другого етапу засклепіння Полтви. Фото 1913 року

Роботи по перекриттю Полтви продовжились у 1887 р. на відрізку від перекритої частини на Марійській площі (нині- площа Міцкевича) до площі Ґолуховських (сучаснаТоргова). Роботами першого етапу керував талановитий інженер Вацлав Ібіанський.

Засклепіння Полтви у районі нин. пр-ту Чорновола. Фото 1921 року

Під час проведення робіт у річищі Полтви знайдено багато людських кісток; цих німих свідків облог захоронено 7 вересня 1887 року на Стрийському цвинтарі (зараз – верхня частина Парку культури).

Прокладання колектору під мостом на нинішньому пр-ті Чорновола. Фото першої пол. 1920-х років

Перший етап засклепіння львівської Полтви було завершено у 1890 році – було закрито русло Полтви в районі площі Зернової і перекрито річку дубовими плахами на площі Різні… До 1895 року було перекрито 837 метрів Полтви та понад півкілометра потоку Пасіки.

Роботи по засклепінню Полтви на нин. пр-ті Чорновола. Фото 1922 року

Другий етап перекриття та засклепіння Полтви розпочався напередодні Першої Світової війни, у 1913 році. Подальші події змусили відкласти сміливі задуми до більш сприятливих часів… Лише у 1921 році місто знову мало можливість продовжити роботи… Ділянка, що підлягала засклепінню, простягалась вздовж нинішнього проспекту В. Чорновола і, за планами, завершувалась на території Замарстинівської гміни.

Інженери на огляді колектору Полтви. Фото 1930-х років

Масштабні роботи безпосередньо на теренах міста було завершено у середині 1920-х років. У подальші роки відбувались лише поодинокі, локальні зміни вже не пов´язані з регуляцією Полтви, річку продовжували каналізувати…

Один із останніх повномасштабних заходів перекриття відкритих потоків на території міста здійснено у 1970-х рр. Тоді під землею опинилися потоки Дикий Рів, Залізна вода та інші загальною довжиною у майже 2 км. Сьогодні практично усі потоки у межах міста протікають під землею.

Джерело

Читати далі