Чортів млин на Личакові, або витівки пекельного гостя

Вид Львова з кінця ХVІІІ ст. (фрагмент, стрілкою позначено "Чортів Млин")

Східна мудрість стверджує, що якщо ти спіткнувся на камені, під ним неодмінно був хвіст диявола. Той “чортів хвіст” тако, чи інако проявляється у причинах багатьох прикрих випадків з історії Львова, а назва Чортової скелі, що сягає прадавніх часів, засвідчує давню присутність нечистого на наших теренах.

Та Львів – столиця трьох архієпископств, “urbs monachorum” з його величезною, як на число населення, кількістю церков, костелів і монастирів, не могло стати садибою пекельного гостя. І залишалося йому робити збитки, морочити людей і чатувати на окремі пропащі душі зі своєї скельної резиденції (яка, до того ж, від кінця XVI ст. належала латинським бенедиктинкам). Перебування на самоті у дикому лісі, довга дорога до міста і назад не поліпшувала настрій лукавого: єдиною розвагою були вибрики розбишак, що живилися грабунком проїжджих Глинянським шляхом, а своїм гніздом обрали ліси довкола Чортової Скелі.

Гора Чортова скеля в околицях Винник

Та ось Львів підпав під владу Австрії. Костели і церкви закривалися, кляштори скасовували і перетворювали на казарми, склади і навіть театри; вольтер’янство роз’їдало свідомість вищих сфер, услід за ними йшли нижчі класи. І відчув нечистий, що засидівся він серед скель і лісів, порос мохом і зовсім став забувати про своє головне завдання – згубу душ. Отже він стряхнувся, швидко змінив свій вигляд на більш відповідний часові: “з німецького в червону барву” одягнувся, натягнув на голову, щоб прикрити роги, трикутний капелюх, почепив шпагу і в такому вигляді попрямував до Бродівської рогатки (то йому було то легше зробити, бо, за свідченням рогатинського пробоща о. Бенедикта Хмельовського, автора енциклопедії “NOWE Аtеny” “чорт … формує собі тіло з повітря і важких земних випарів”). Та нова австрійська бюрократія і впроваджений нею Оrdnung не гірш свяченої води відлякнули нечистого, і тут, за рогаткою, йому припав до ока вітряк на узгір’ю.

Достемено невідомо, коли з’явився перший вітряк на узгір’ях верхнього Личакова. За переказами, млин на цих теренах збудував ше у XVII ст. Мартин Кампіан. Тоді ж, у 1621 р. цей вітряк зруйнували вояки німецької піхоти, щo стояли на Личакові табором перед походом на Хотки і бешкетували по передмістях.

Скульптурне зображення Мартина Кампіані. Знаходиться у каплиці Кампіанів.

Той же вітряк, що одразу обмилував собі прибулець з пекла, був збудований вже за австрійських часів. Докладно невідомо, хто саме його будував, але знаємо, що це був один з тих інженерів, про яких сучасник писав: “Інженери займалися, зокрема, будовою млинів, а вміли використовувати до цього воду і вітер ліпше, ніж сам мельник, вживали усіх інструментів, як-то сокир, пил і т. ін., вміли працювати у камені, дереві і залізі, а усі ці роботи виконували незрівняно ліпше, ніж ремісники, що у своїй спеціальності працювали від дитинства. Окрім того, тодішні інженери знали прикладну математику, вміли вираховувати швидкість води і вітру, знали геометрію і креслили перерізи механізмів. Були то люди здібні і розумні, шкода тільки, що гуляки і нерозважні”.

Околиці “Чортового млина” на плані Львова 1844 р.

 Та збудований одним з цих інженерів вітряк, зображення якого бачимо на гравірованому на початку XIX ст. виді Львова, постійно псувався, вітер увесь час ламав йому крила. Нарешті, господар, що як і усі навколишні мешканці, вбачав у цьому диявольські чари, покинув млин, і спорожнілий вітряк перетворився на “чортів млин”. Отже нечистий знайшов собі садибу, що повністю відповідала його смакам: і у відлюдному місці, і від міста недалеко. З вітряка, що наче фортечна вежа нависав над містом, він міг бачити усе, що діється, якщо не в усьому Львові, то принаймі, на Личакові і прилеглих околицях. Тішило його те, що він спостерігав, а кожен день приносив все нові й нові приємні чортові враження.

Погулянка на зображенні Кароля Ауера. 1840 рік

 Бачив чорт, як “пан на Підкаменю, Краківцю і Бакочинцях” Ігнаци Цетнер марно намагався знайти спокій на недалекій Цетнерівці; коли він і знаходив притулок від примх, витівок і важкого характеру дружини, Людвики з Потоцьких, то терпів муки від кредиторів та власних службовців, що безсоромно обкрадали бідолаху. Слух нечистого тішив відгомін оргій, що їх влаштовував на Погулянці у власному маєтку Францішек Вєнглінський, як і чутки про витівки, до яких вдавався спритний адвокат, щоб виграти ту чи іншу справу. Не одну веселу хвилину приніс бісові і Личаківський цвинтар, що розлягався просто під узгір’ям з вітряком. Або покійників ховали у могилах глибиною заледве у лікоть, або доріжки посипали шутром зі … старих надгробків. Чорт завжди прихильно ставився до людської пихи, адже це проста дорога до пекла. Отже і зараз він з приємністю споглядав за спаршивілими верблюдами, що паслися на Кампіанівській вулиці, між Пекарського і Личаківською; на тих нещасних тваринах граф Міхал Баворовський намагався їздити по Львову. А сусідні узгір’я Кайзервальда, порослі лісом, регулярно постачали нечистому пропащі душі нещасних самогубців. Подобались бісові і прості люди, що мешкали на Личакові. З яким задоволенням спостерігав він за їхніми забавами! Чого вартий був тільки один шалапутський обряд “ховання басу”, що відбувався в “Hotel de Laus” останнього вівторка перед великим постом, як і звичай влаштовувати обіди для жебраків: останні швидко напивалися і валилися під стіл, на радість Личакова і, звичайно, чорта.

Головні ворота Личаківського цвинтаря, 1900 рік

 Та потрошку чорт почав нудитися у своїй самотній оселі. Вже не тішили його око натовпи львів’ян, які щонеділі удавалися під шпиталь у колишньому колегіумі Піярів, щоб розважитися і потішитися спогляданням вар’ятів. Веселий адвокат Вєнглінський продав Погулянку і виїхав до Царства Польського. Без нього бісові було нудно, і малою мірою адвокатову відсутність могли компенсувати капості, що їх робив чорт рестораторам і цукерникам на Погулянці: жоден з них не зробив тут маєтку, а більшість взагалі збанкрутувала. Щоб бодай трохи розважитися, чорт вдався до перевірених (ще з часів сидіння на Чортовій скелі) засобів, і невдовзі ціла околиця між Личаківською і Пекарською дістала злу славу “львівської Калабрії”. Злочинна зграя, що створила цю ауру довкола верхнього Личакова, вдень укривалася в одному з будинків біля цвинтаря, а вночі виходила полювати за самотніми перехожими. Отаман, прозваний “цирюльником”, під будь-яким приводом чіплявся до них, і у відповідний момент швидко заліплював обличчя жертви пластирем із пташиного посліду. Позбавлена зору і можливості покликати на допомогу людина ставала легкою здобиччю для решти банди, що обдирали нещасних аж до білизни і швидко втікали. Та швидко банді “Цирюльник” прийшов кінець: певний міцної статури міщанин, під час нападу на нього, зумів зірвати пластир (разом з власною шкірою) і спіймати “цирюльника”, а вчасно наспіла поліція невдовзі затримала і решту банди (1835 р.).

Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя

 Розчарований біс припинив бути розбірливим і широко відчинив двері своєї оселі (чисто символічно, бо ніяких дверей у вітряку вже давно не було) для зграй злодіїв різного гатунку. Для останніх то була майже ідеальна криївка, бо порядні люди і вдень здалека обходили чортову домівку, а вночі і поготів. Та поки нечистий усю увагу приділяв злодіям та розбишакам, час не стояв на місці. Поволі зникали малі передміські оселі, а на їхньому місці виростали квартали багатоповерхових будинків, і цивілізація, в якій чортові не було місця, добралася до самої бісової оселі. Від 1883 р. тривали роботи з озеленення узгір’я верхнього Личакова, аж у 1892 р. було урочисто відкрито Личаківський парк. У ньому не знайшлося, місця руїні вітряка, що стояла на краю підритого личаків’янами (через копання піску) схилу, і її просто розібрали. Так зник “чортів млин” .

Костел Матері Божої Остробрамської, 1938 р.

Та присутність чорта довго ще давала знати про себе. Диявольською витівкою можна вважати те, що комендант Личакова під час листопадових боїв 1918 р. припинив висилати патрулі: це полегшало польським загонам захоплення усього району і, як наслідок, усього міста. Військовий цвинтар російської армії “Холм Слави” став у 20-ті роки XX ст. місцем випасу корів; коли ж почали ексгумацію, то у могилах виявилося удесятеро більше похованих, ніж подавали офіційні списки. Вибухованими роботами по розчищенню площі перед костелом Матері Божої Остробрамської керував інженер на прізвіще … Шатан (Szatan). І чи не нечистий поплутав у повоєнний час перейменувати непоказну вуличку Вітрякову. що колись провадила до “Чортового млина” на вулицю Россі, ніби знущаючись над славетною вулицею у Санкт-Петербурзі. А чого варті недавні бійки між ветеранами одної війни, але з-під різних прапорів?!…А може, біс у цьому усьому не винен? Може доречніше згадати слова Джозефа Конрада (який, до речі, певний час мешкав у Львові): “Не потрібна віра в ірраціональні джерела зла; люди і так здатні на будь яку підлість!”

Павло ГРАНКІН

Джерело